Невигадана історія про будні війскових медиків ДУК «Правий сектор»
Вчора у фронтовий госпіталь солдати привезли пораненого хлопчика 9-ти років. На щастя, всі військові хірурги були вільні, та і поранення в ногу не загрожувало життю та здоров’ю дитини, але в хол забіг схвильований солдат:
- Там собака ще! Хто знає, що робити з собакою?
Забігаючи наперед скажу, що собацюрі в цей вечір пощастило тричі, якщо взагалі тут можна говорити про везіння:
Перше везіння в тому, що вона потрапила до рук українських солдатів, в яких мама виховала співчуття до всього живого.
Друге везіння – три осколки пробили м‘які тканини, не заділи кісток і не залишилися в тілі. Один осколок залишив круглу діру у вусі, інший пробив бік, а третій вразив задню ногу.
Третє і головне везіння звати доктор Чарльз – американський волонтер, який допомагає нашим військовим хірургам в прифронтовій зоні.
Собака лежала сумирно весь час, доки її обстежували магнітом на предмет осколків, доки голили лапу під крапельницю, доки знеболювали, зашивали і несли на рентген.
- Я тебе люблю. Так люблю! Ти хороша дівчинка, – повторював Чарльз кожного разу, коли собака перелякано озиралася на купу людей, що обступили її з усіх сторін, - як її звати?
- Ада! Ада!
Ада, коли почула голос хазяйки, спробувала зірватися на ноги, але ми її притримали. Взагалі серед нас мінімум двоє постійно гладили її, заспокоюючи, тож військові хірурги, що вже відправили хлопчика в головний госпіталь, жартували, що собака думає, що вже потрапила в собачий рай – стільки уваги.
Але блін… Коли Чарльз закінчив роботу і погладив її морду – вона вдячно лизнула його руку. Тільки його! Чарльз поцілував її в морду.
Коротше, доповідаю, силами медиків 2-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор» та групи анонімних американських волонтерів хороша дівчинка Ада була врятована і зараз відлежується, і чекає приїзду ветеринарів. В той же час воєнні хірурги попіклувалися про її хазяїна.
Взагалі, армійські хірурги – це окрема каста людей, які заслуговують максимальної поваги, і я би не хотів, щоб історія про песика затьмарила їх роботу. На жаль, вони критично ставляться до медіа і не дають змоги прославити їх так, як вони того заслуговують, але… нема слів. Вони тут людей збирають із таких агрегатних станів… і жодного вихідного, починаючи з першого дня.
Мені здається, що цих людей вже неможливо любити ще більше, але щодня вони доводять, що любов і повага – річ безмежна.
Фото: Мауглі і Француза
